ГОЛОСНИ́Й, а, е.
1. Який сильно звучить, добре чутний; гучний. Серед того шуму подекуди було чути голосну дівочу пісню (Нечуй-Левицький, II, 1956, 97); Адміністратор сів; поштар махнув на коней батогом, задзеленчав голосний дзвоник — і тільки курява встала… (Панас Мирний, I, 1949, 389); Гнітив його Чуприна чи Кравчина своєю галасливістю, сміхом і неймовірно швидкою й голосною розмовою (Олександр Довженко, Зачарована Десна, 1957, 42);
// Шумливий, гомінкий. З останнього катера зійшов на берег і Самійло Вихор, та його не поглинув голосний натовп моряків (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 9).
Голосне читання — читання вголос. На підприємствах і в колгоспах організовано голосні читання творів (Літературна газета, 7.VI 1951, 1).
2. перен. Який став широко відомим; загальновідомий. Останніх голосних подій в Одесі не буду Вам [В. М. Гнатюку] описувати, бо, певно, Ви краще знаєте про все з закордонних часописів (Михайло Коцюбинський, III, 1956, 274); Одним словом, його [Хоми] ім’я було голосне в краю (Іван Франко, IV, 1950, 318); Бригада ця у нас голосна роботою. Вже слава про неї ген-ген пішла (Олександр Копиленко, Навколо полум’я, 1961, 4).
3. перен. Надмірно претензійний. «Громадський голос» — назва добра, хоч і дуже голосна (Леся Українка, V, 1956, 169).
4. лінгв. Який утворюється при вільному проходженні повітря з легенів через ротову порожнину (про звуки мови). В українській звуковій системі налічуємо щонайменше 50 основних звуків (фонем), у тому числі 6 голосних і 44 приголосних (Курс сучасної української літературної мови, I, 1951, 138);
// у знач. ім. голосний, ного, чол. Кожний голосний, залежно від форми резонаторів.., має певну кількість тонів, що наливаються характерними тонами голосного (Словник лінгвістичних термінів, 1957, 36).