ГО-ГО

ГО-ГО, виг.

1. Уживається як емоційне виявлення задоволення чим-небудь. — Ще кривий!.. ще сліпий!.. — піддавав жару Іван. — Го-го! Як танцювати, то танцювати (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 349); — А ти звідки знаєш, хто вона така?.. — Го-го, я, брат, усіх примітних дівчат знаю (Павло Загребельний, Спека, 1961, 72).

2. Те саме, що гов. — Го-го-го-го-го! — загукав він товсто на всю горлянку, аж луна в лісі розляглася (Панас Мирний, IV, 1955, 317); [Голос:] Гов, Лукашу, гов! го-го-го-го! А де ти? (Леся Українка, III, 1952, 205).

3. Звуки, якими передається голосний, нестримний сміх. Чувся гомін. Хтось реготавсь: — Го-го! Так їм і треба, щоб не підіймали голів вище нашої підошви.. го-го!.. (Андрій Головко, I, 1957, 53).