ГЛУХУВА́ТИЙ, а, е.
1. Трохи глухий (у 1 знач.): У сорок першому році його батько, хоч був глухуватий після контузії, одержаної ще в першу світову війну, пішов на фронт (Павло Загребельний, Спека, 1961, 34).
2. Не зовсім дзвінкий; неголосний. У здорової деревини звук буде при постукуванні виразнішим, у деревини з вадами — глухуватим (Столярно-будівельна справа, 1957, 30); Раптом Жанна почула трохи змінений хрипотою, глухуватий, але таки ж його, батьків голос (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 553).