ГЛАДУ́Н, а, чол.
1. розм. Непомірно повна людина; товстун. Над водою розлігся розпачливий зойк отця Миколая, який незграбно шубовснув у воду. — Рятуйте, ..потопаю… — На здоров’ячко, гладуне, — крізь зуби процідив Мар’ян (Михайло Стельмах, I, 1962, 598); * Образно. Метушня й сіпанина продовжувалася зо чверть години. Але врешті-решт бджоли зіпхнули-таки всіх опецькуватих гладунів [шершнів] униз на землю й засипано стали обвіватися крилечками (Петро Козланюк, Мандрівники, 1946, 50).
2. діал. Глек, глечик. Зоя залізла до комори шукати межи гладунами відповідного кисляку на вечерю (Ольга Кобилянська, III, 1956, 505).