ГІ́РКО.
1. Присл. до гіркий 1,3. Над водою гірко і п’янко пахло осиковими сережками (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 466); Гірко жилося Тарасові в рідній сім’ї через злидні та недостачі (Панас Мирний, V, 1955, 309); І плаче гірко Ярославна В Путивлі-граді на валу (Андрій Малишко, Звенигора, 1959, 36).
2. у знач. присудк. сл. Про відчуття гіркого смаку. — Щоб не гірко було після пива, так купи їй медяничків (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 473).
3. у знач. присудк. сл. Про почуття прикрості, болю. Важко матері, таке згадуючи: гірко та сумно на душі (Панас Мирний, II, 1954, 83); Що то за мука до нікого живого словечка не промовити — се дуже гірко (Василь Стефаник, III, 1954, 23); То був у них веселий вечір, багато вони сміялися, хоч Крутоярові на серці було гірко (Вадим Собко, Біле полум’я, 1952, 273).
4. розм. Уживається у знач. багато, дуже, сильно, важко. [Савка:] Кажу: чи не занедужав оце ти, Тимоше, що так гірко кашляєш? (Степан Васильченко, III, 1960, 64); — Як не роблю гірко, а зимою, дивись, ізнов нічим ока запорошити. Ні в мішку, ні в горшку (Микола Олійник, Чуєш.., 1959, 7).
5. виг., розм. За народним звичаєм — вигук за весільним столом, цю виражає прохання до молодих поцілуватися. Весілля… Всі дружно гукають: — Гірко!.. Гірко!.. (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 253); Тут «гірко» хтось давай кричать. Таке там почалося… При генералі цілувать Марину довелося (Сергій Воскрекасенко, Цілком.., 1947, 21).