ГАРНО.
1. Присл. до гарний 1, 2. — Глянь на мене, вітрику, чи гарно прибралась? Рано до схід сонечка росою вмивалась (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 323); Навряд чи десь по інших країнах співають так гарно й голосисто, як у нас на Україні (Олександр Довженко, I, 1958, 69).
2. у знач. присудк. сл. Означає схвалення чого-небудь або несхвалення, іноді з відтінком іронії. [Іван:] Ось я бачу — дівчата не всі тут, се не гарно! (Степан Васильченко, III, 1960, 15); — Сьогодні найнялася, сьогодні й одійдеш. Це гарно! А що за тебе скажуть люди? (Нечуй-Левицький, II, 1956, 50).
3. у знач. присудк. сл. Про почуття приємності, задоволення, яке відчуває хто-небудь. Гарно мені й приємно (Нечуй-Левицький, III, 1956, 304); Вутанька бреде, есе далі заглиблюючись в ліс, і так гарно, лоскітно їй усій, аж засміятися хочеться (Олесь Гончар, II, 1959, 252).