ГА́ДИНА, и, жін.
1. розм. Те саме, що гад 1. Ключник відскочив, немов укушений гадиною (Іван Франко, VI, 1951, 171); Коли гадина кусається — її вбивають! (Яків Качура, Вибр., 1953, 77); * Образно. Ми підемо пісками навмання, Приспавши в серці гадину зневірся (Леся Українка, I, 1951, 167); * У порівняннях. І пальцями старий сотник Настусині коси, Мов дві гадини великі, Докупи сплітає (Тарас Шевченко, II, 1953, 185).
2. перен., зневажл. Те саме, що гад 2. — Тяжко, брате, Людей на старість розпізнати. А ще гірше ззамолоду Гадину кохати (Тарас Шевченко, II, 1953, 51); Я в двері, а вона [панночка] за мною в сад: «Я тебе на шматки розірву! Задушу тебе, гадино!» (Марко Вовчок, I, 1955, 109); — От гадина! — вимовив Третяк. — А я йому так довіряв. Хто ж його взнає — людина як людина! (Олесь Донченко, I, 1956, 103).