ФАРИСЕ́Й, я, чол.
1. У Стародавній Іудеї — послідовник релігійно-політичної течії, що виражала інтереси заможних іудеїв і відзначалася фанатизмом та надмірною увагою до зовнішніх проявів релігійності. Аж глядь, Межи раввінами дитина, її хлоп’яточко, сидить І научає, неповинне, Як в світі жить, людей любить, За правду стать! за правду згинуть! Без правди горе! — Горе вам, Учителі архієреї! — І дивувались фарисеї І книжники його речам (Тарас Шевченко, II, 1963, 369); Надбігла юрба іудеїв, фарисеїв та садукеїв, почувши гомін на майдані (Леся Українка, II, 1951, 127).
2. перен. Лицемірна людина; ханжа. Вона заночувала в одного чоловіка, цілий вечір навчала не ходити до церкви, молитись дома, звала попів фарисеями (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 156); Хіба не пробували спалити його [Ш. Руставелі] поему двісті-триста років тому свої ж церковники і фарисеї? (Павло Тичина, III, 1957, 61); — Підеш та хоч покажешся людям, у церкві. А то вже за тебе пальцем на мене тикають фарисеї усякі (Петро Козланюк, Ю. Крук, 1957, 370).