ЕМПІРИ́ЗМ, у, чол.
1. Напрям у філософії, який єдиним джерелом пізнання вважає чуттєве сприймання і досвід, а значення теоретичних узагальнень і логічного мислення недооцінює або зовсім заперечує.
2. книжн. Схильність до практичної діяльності на шкоду теоретичним узагальненням. Під впливом реакційних напрямів у мовознавстві [в Болгарії — до 1944 р.] переважали емпіризм і еклектизм (Мовознавство, XIV, 1957, 131); Механіцизм 20-х років був своєрідною ревізією марксизму, спробою підмінити філософію діалектичного матеріалізму механіцизмом і неопозитивізмом, а природознавство звести до голого й безпорадного емпіризму (Комуніст України, 5, 1963, 66).
♦ Повзучий емпіризм, зневажл. — вивчення окремих фактів без розкриття їх зв’язків і законів розвитку, вузький діляцький підхід до явищ, що вивчаються. [Овчаренко:] От почитайте тези — повзучий емпіризм! Все зводять тільки до кормів (Олександр Корнійчук, II, 1955, 309).