ДВІЧІ, присл.
1. Два рази. Лінивий двічі ходить, скупий двічі платить (Українські народні прислів’я та приказки, 1955, 164); Двічі на рік пишні квіти Та не процвітають; В життю [житті] літа найкращії Двічі не бувають (Леся Українка, I, 1951, 12); Блиснуло двічі тут підряд, і грохнув грім (Павло Тичина, II, 1957, 57).
2. Взяти два рази (про множення);
// рідко. У два рази. Я не знав, як її [квітку] звати — і від того вона двічі мені миліша (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 290).
♦ Як двічі два [— чотири]; Як двічі взяти по два — дуже просто, цілком зрозуміло. Ми йдем, ми дійдем до мети. Це так, як двічі два — чотири (Володимир Сосюра, I, 1957, 413); І легко йти було, мов через луки, І ясно все, як двічі взять по два (Радянська Україна, 14.X 1959, 3).