ДУ́РНО, присл., розм.
1. Даром, ні за що, без оплати. Товариство наше мало невеличкий склад книжок, із якого можна було їх набувати або брати дурно для роздачі при нагоді в селі (Володимир Самійленко, II, 1958, 393); Хлопчики не їдять дурно партизанського хліба, а всі працюють зв’язківцями (Микола Шеремет, В партиз. загонах, 1947, 77).
2. Даремно, марно. Не жаль мені доріженьки, Що пилом припала, А жаль мені дівчиноньки, Що дурно пропала (Українські народні ліричні пісні, 1958, 274);
// Без використання, без ужитку. — Гроші дурно лежать, дармують і не дають ніякої користі, ні навіть процентів (Нечуй-Левицький, III, 1956, 380); Через літо вони [чоботи] дурно стояли, зате взимі ішли або на Аницю, а тоді Йван дома сидів, або на Йвана, а тоді Аниця в хаті лишалася (Лесь Мартович, Тв., 1954, 44);
// Без діла. Стара й сама годинки не посидить дурно (Марко Вовчок, I, 1955, 16).
3. Без покарання. Вже хотіли [хлопці] дременути звідти, бо знали, що їм цей годинник не минеться дурно (Іван Микитенко, II, 1957, 346).