ДУРНЕ́НЬКИЙ, а, е.
1. розм. Те саме, що дурнуватий 1. Господиня побачила, що вона хоч і дурненька, але робоча й слухняна дівка (Панас Мирний, I, 1954, 67).
2. Пестл. до дурний 1—3. Стриба Рябко, вертить хвостом, Неначе помелом, І знай, дурненький, скалить зуби Та лиже губи (Гулак-Артемовський, Байки.., 1958, 50); [Сотник:] Стривай, стривай, простоволоса! Дурненька, де б же ти взяла Того барвінку заквітчатись? (Тарас Шевченко, II, 1953, 166); І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був (Леся Українка, III, 1952, 480); Віоріка не знала, що таке метро, але замовчала.., а то буде [Ніколає] вважати її зовсім дурненькою (Михайло Чабанівський, Балканська весна, 1960, 44); І Майбородиха, і Галецька трошки якось повеселішали од тієї дурненької вихватки й розбалакались (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 304).