ДУРІТИ, ію, ієш, недок., розм.
1. Втрачати ясність свідомості, ставати дурним. — Чи не дурію я справді? — інколи думається їй (Панас Мирний, IV, 1955, 76); — Ти що, здуріла, Домахо? — обізвався комендант. — А чого б я мала дуріти, пане комендант? (Дмитро Бедзик, Дніпро.., 1951, 159).
2. Забавлятися безглуздими пустощами, дурощами. Одарка дуріла без міри, вискочила на канапу і почала вибивати тропака (Нечуй-Левицький, II, 1956, 55); Хлопці зскакували з возів, рвали на межах дикі квіти, перекидались, дуріли (Іван Микитенко, II, 1957, 430); * Образно. Псьол гоготить, вихрить, дуріє… (Левко Боровиковський, Тв., 1957, 57).
3. Робити безглузді, необдумані вчинки. А батько таки просто було каже: — Ой, дочко! не дурій! що се ти химеруєш, якісь панські розкоші все вертяться в тебе на думці (Марко Вовчок, I, 1955, 16); — Ось не дурій! — крикнув начальник конвою. — Наказ є наказ (Андрій Головко, II, 1957, 610).
4. перен., за ким і без додатка. Втрачати ясність свідомості, рівновагу від почуття любові до кого-небудь. Як парубкував, поведе чорними бровами — дівчата сохнуть і дуріють (Марко Вовчок, I, 1955, 72); [Панько:] Усі ми, парубки в селі, дуріли за нею (Іван Франко, IX, 1952, 346).