ДУ́МА, и, жін.
1. Те саме, що думка 1—4. Думи мої, думи мої, Ви мої єдині, Не кидайте хоч ви мене При лихій годині (Тарас Шевченко, II, 1953, 7); Нестір із дружиною перемовляється, повіря свої думи (Костянтин Гордієнко, II, 1959, 28); Як орлині крила В синій висоті Ленінові думи В нашому житті (Валентин Бичко, Вогнище, 1959, 47); Українська поезія періоду війни правдиво відображала думи і почуття радянських людей, що стали на захист Батьківщини (Історія української літератури, II, 1956, 233).
2. літ. Народна ліро-епічна пісня, що виконується сольним співом-декламацією у супроводі кобзи, бандури або ліри і має нерівномірну будову вірша. Сидить кобзар при дорозі І думу співає, З сліпих очей світлі сльози Рукавом втирає (Українські народні думи.., 1955, 425); Улюбленою думою для Тараса Шевченка була «Дума про братів Азовських» (Павло Тичина, III, 1957, 140); Українські історичні думи являють собою одну з форм історичного епосу українського народу, що, як вважають дослідники, виникла в XV—XVI ст. (Курс історії української літературної мови, I, 1958, 100).
3. іст. У царській Росії — представницький виборний орган центрального чи місцевого управління. Для розв’язування важливих справ при царі була рада з наближених до нього бояр, що називалась боярською думою (Історія СРСР, I, 1956, 177); Матрос Матюшенко зразу ж почав з вимоги, щоб міська дума постачила ще сьогодні броненосець вугіллям та харчами (Петро Панч, В дорозі, 1959, 156).