ДУБО́ВИЙ, а, е.
1. Прикм. до дуб 1. По глибоких долинах подекуди зеленіють дубові та грабові старі ліси (Нечуй-Левицький, II, 1956, 27); Дівчині на голову падало дубове листя (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 430);
// Зробл. з дуба (у 1 знач.). Він сперся головою На дубовий стіл твердий (Іван Франко, XIII, 1954, 19); Дубовий сволок прогнувся, потемнів від часу (Олесь Гончар, Таврія.., 1957, 433).
♦ Дубовий шовкопряд див. шовкопряд.
2. перен. Сильний, міцний, дужий. Один не має землі, не має худоби, але має руки дубові. А то хіба не ґаздівство? (Іван Чендей, Вітер.., 1958, 80); — Глущук! До слідчого, — почувся дубовий голос вартового, схожого на крука (Степан Чорнобривець, Визволена земля, 1959, 86).
3. перен., розм. Грубий, нескладний, незграбний. І під допитливим, гострим студентським поглядом рукопис ожив, заговорив зі своїм читачем дубовою.. мовою (Олесь Донченко, II, 1956, 13).
♦ Дубова голова, лайл. — про розумово обмежену, тупу людину. — Ну, та й дубова ж у тебе голова, моє серденько! (Іван Франко, II, 1950, 396).