ДІ́ДЬКО, а, чол.
1. фольк. Те саме, що біс 1. Їй прийшли на думку чорні рогаті дідьки (Нечуй-Левицький, III, 1956, 160); — Це вони.. трималися народної приказки.., знаєш, тієї, що, мовляв, чеши дідька зрідка, бо кострубатий (Ірина Вільде, Повнолітні діти, 1960, 367); * У порівняннях. Стане [Параска] в цвинтарі та й заглядає в церкву через поріг — як той дідько боїться ладану та хреста (Нечуй-Левицький, II, 1956, 18).
2. Уживається як лайливе слово. — Певно, таки віддадуть мене за того вусатого дідька, що має вівці… (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 146); — А най йому дідько оре! Їдьмо з нами козакувати (Петро Панч, Гомон. Україна, 1954, 346); Чомусь подовгу стояли на кожній станції. На кожному підйомі притишувався й без того повільний хід [поїзда].. Напутив же його якийсь дідько поїхати цим безплацкартним «максимом»! (Юрій Шовкопляс, Інженери, 1956, 156).
♦ Дідько знає; Сам дідько не знає — важко сказати, невідомо, не знати. [Карпо:] Дідько вас, бабів, знає, який у вас язик: як засвербить, то кого ви тільки не опаскудите! (Марко Кропивницький, II, 1958, 165); Сам дідько десь не знає, як тобі міняться дівчата (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 58); Дідько йому (їй) радий див. радий; Дідька лисого — нізащо, ніколи. [Ромашка:] Ну, щоб я пішов агітувати проти плану, то це вже дідька лисого (Іван Микитенко, I, 1957, 59); Дідько несе (приніс) кого — іде небажаний, нежданий хтось. [Хаїм:] Вже либонь дідько несе нашого пана (Марко Кропивницький, V, 1959, 267); Хтось стукає в сінешні двері. Кого це дідько приніс?.. (Микола Руденко, Остання шабля, 1959, 43); На якого дідька? — навіщо?, для чого? — То виходить, годиться, щоб пропадала марно козацька сила без доброго діла..? То для чого ж ми живемо? На якого дідька ми живемо? (Олександр Довженко, I, 1958, 230); Хай (нехай) йому (їм і т. ін.) дідько! — те саме, що Хай (нехай) йому (їм і т. ін.) біс (див. біс 1); Якого дідька? — чого?, чому? — Якого це дідька вони [свині] лізуть під віз? — крикнув Балабуха (Нечуй-Левицький, III, 1956, 27).