ЧУМНИ́Й, а, е.
1. Прикм. до чума. Епідеміолог академік Д. К. Заболотний (1866—1929 рр.) вивчив чумні захворювання в Індії, Аравії, Китаї, Монголії, Манчжурії, Поволжі і Закавказзі (Історія УРСР, I, 1953, 721); Як сарана, як подих чумний, налітає він [ширинський бей] на безборонні землі, позначаючи кров’ю і полум’ям свою путь (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 136);
// Який викликає чуму. Морські свинки надзвичайно чутливі до чуми. Вдихання розпорошених у камері чумних бактерій спричиняє в них в усіх випадках розвиток смертельної чумної пневмонії і генералізованого сепсису (Олександр Богомолець, Вибрані праці, 1969, 404);
// Заражений чумою. [Старшина:] Старшина, кажуть, з чумного вола обдер шкуру і продав; а ми своїх з шкурами будемо закопувати? (Марко Кропивницький, II, 1958, 18); Сироватка допомогла навіть самому Заболотному врятуватися, коли він заразився, розтинаючи чумний труп (Наука і життя, 12, 1956, 27).
2. перен., розм. Який утратив здатність нормально мислити; очманілий. [Галина:] Я й правда сьогодні чумна якась (Вадим Собко, П’єси, 1958, 370).