ЧУДОВО.
1. Присл. до чудовий. Музика далась Настусі дуже легко, і вона швидко вивчилась чудово грати на, роялі (Нечуй-Левицький, IV, 1956, 228); [Олеся:] Як чудово промінь сонця позолотив осокора і хутко-хутко біжить по листях (Марко Кропивницький, II, 1958, 332); Надвечір в парку дихалось чудово (Ігор Муратов, Повість.., 1948, 4); В просторій молдуванській хаті, вистеленій різнобарвними килимами, обвішаній чудово тканими рушниками, блимає перед образом лампадка (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 228).
2. у знач. присудк. сл. Про захоплюючу навколишню красу. Гляньмо ж з міста наниз, на Рось і на Заросся. Як же там хороше, як чудово! (Нечуй-Левицький, I, 1956, 51); Звичайно, замість того щоб длубатися в цій важкій австрійській землі, хлопець волів би краще.. гайнути лісом, що, брунькуючи, виструнчився поблизу. Як там, напевне, чудово! (Олесь Гончар, III, 1959, 390);
// Уживається для вираження задоволення, захоплення чим-небудь; прекрасно. — Як живете? — Чудово (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 425); — Я досконало володію французькою мовою. — О, це чудово! (Андрій Головко, II, 1957, 483).
3. у знач. виг. Уживається як вияв похвали, схвалення чого-небудь; прекрасно, чудесно. — Чудово! — прошептала вона в захопленні, відриваючи руки від клавіатури (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 208); — Браво! Чудово! Які ми смішні! Ах, наш господар — це геній! (Максим Рильський, I, 1956, 118); Він мене так розглядає, неначе приміряє, яким я буду в бою! — подумав Черниш і сказав: — Чудово! (Олесь Гончар, III, 1959, 39).