ЧУДНИ́Й, а, е.
1. Який викликає здивування; дивний. Заснув. Снились якісь сни чудні (Марко Вовчок, VI, 1956, 239); [Річард:] Та що се з матір’ю сьогодні, Белло? І ти якась чудна… (Леся Українка, III, 1952, 59); До обіду [Антін] спізнився, але ввійшов кроком легким і бистрим, з молодою лінією плечей і був як неприсутній. Марта помітила зміну. — Ти сьогодні якийсь чудний (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 286); [Сергій:] Ти щось знаєш про Надійку? [Семен:] Чудний ти, що ж я можу знати про неї? (Захар Мороз, П’єси, 1959, 12); [Захарко:] Якась чудна у тебе сьогодня [сьогодні] балачка: з одного на друге перескакуєш, тільки докупи не збереш! (Марко Кропивницький, II, 1958, 142); Якесь чудне почуття охоплює мене (Петро Колесник, На фронті.., 1959, 21).
2. Який викликає сміх; смішний. Стоїть собі [цар], Голову понурив Сіромаха. Де ж ділася Медвежа натура? Мов кошеня, такий чудний (Тарас Шевченко, I, 1963, 251); Та й чудний же він [отець Василь]. Як вирядиться було у нову свою халамиду (так він узивав), примаже височки оливою, візьме парасоль у руки — ну прямо реготатися з нього, та й тільки (Гнат Хоткевич, I, 1966, 76); Хлопець знав дідову схильність до чудних слів (Іван Багмут, Опов., 1959, 16).
3. рідко. Те саме, що чудесний 2. Слово — чудний дар природи (Іван Франко, XIII, 1954, 43); Важкі роки пройшли над нами, і приємно тепер варити чудну сталь і згадувати наших бійців (Юрій Яновський, II, 1958, 250).