ЧУДНО

ЧУДНО. Присл. до чудний. Чудно було Петрові да й Череваневі дивитись на тії музики та гопаки у такий смутний час (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 173); [Гайка:] Та невже ж Домаха і справді нас покинула? Як же чудно стало в хаті, неначе у пустці! (Марко Кропивницький, II, 1958, 176); [Оленка:] Як вас чудно прозивають. [Гострохвостий:] Може й чудно (Нечуй-Левицький, II, 1956, 485); Чудно переставляли ноги коні і топтались на місці (Юрій Яновський, I, 1958, 67); — Скучила, Тимофію, за тобою.. — Чудно, — зверхньо погляне на неї (Михайло Стельмах, II, 1962, 171);
//  у знач. присудк. сл. Йде Харитя селом і якось їй чудно. Ніколи не ходила сама так далеко від хати (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 16); Чудно мені, але й приємно: я ще такий маленький, а мати вже величає мене солдатом… (Петро Колесник, На фронті.., 1959, 108).