БУХ, виг.
1. Звуконаслідування, що означає глухий звук від удару, падіння, пострілу. Б’ється, стогне, зітхає [море].. Бу-ух!.. бу-ух!.. бу-ух!.. (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 396).
2. розм. Уживається як присудок за знач. бухати I, 2, бухнути 1, 3 і бухнутися. Чабан прокинувся — аж перед ним Гадюка, Він києм бух — і витяглась зміюка (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 193); — Гуляй, душа, без кунтуша! — Та бух! по столу кулаком… (Панас Мирний, II, 1954, 156); Заридала Катерина та бух йому [батькові] в ноги (Тарас Шевченко, I, 1951, 33).