БОВКУ́Н, а, чол.
1. діал. Віл, якого використовують у роботі без пари. Їде чоловік бовкуном (Словник Грінченка); * У порівняннях. — Я б свого [пана] зараз, як бовкуна, запріг у санчата — та по дрова (Панас Мирний, II, 1954, 66).
2. зневажл. Про відлюдкувату, мовчазну, похмуру людину. — Добра хата, хоч конем грай! Не такому б бовкунові, як дід Улас, вона личить (Панас Мирний, IV, 1955, 240).