АНАХОРЕ́Т, а, чол., заст.
1. Релігійний фанатик, який живе у відлюдному місці — в пустелі, печері тощо; пустельник, пустинник. Раз в літню пору край порога Своєї хаточки старий Анахорет моливсь до бога (Іван Франко, XI, 1952, 475).
2. перен. Про людину, яка живе самітно, уникає спілкування з людьми; відлюдник, самітник. Той анахорет Щапов, що, здавалося, китайським муром відгороджується від жінок, ..іде поруч з Преображенською (Іван Ле, Міжгір’я. 1953, 530); Він [Каргат] жив анахоретом, віддавшися своїй роботі, нічого, крім неї, не знаючи… (Юрій Шовкопляс, Інженери. 1935, 150).