ЗІВ’Я́ЛИЙ, рідше ЗОВ’Я́ЛИЙ, а, е.
1. Дієпр. акт. мин. ч. до зів’янути, зов’янути, зів’яти, зов’яти. Лежать [деревця] зрубані, вивернуті з корінням, прибиті курявою і вже зів’ялі (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 139); Жінка стояла хвилинку, висока, але якась одразу зів’яла й нещасна (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 380); Щось світле й радісне стукалося в її життя, обіцяло скрасити безрадісні будні, прийти їй на поміч, виповнити її передчасно зів’яле, порожнє серце новим, свіжим і дужим чуттям (Анатолій Дімаров, І будуть люди, 1964, 269); Міцний, ще не зів’ялий голос [Головатого] забринів владно й зазивно (Спиридон Добровольський, Очаківський розмир, 1965, 36).
2. у знач. прикм. Який зів’яв, перестав бути зеленим, свіжим; в’ялий (про рослини). З ясенів спадає сухий лист на трухлу солому, падає додолу, на зів’ялі півники (Степан Васильченко, Вибр., 1954, 13); Поміж зів’ялим полином, по килимах пожовклої цілинної трави, через горби звивається широкий битий шлях (Іван Ле, Наливайко, 1957, 5); Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами (Леся Українка, I, 1951, 205);
// перен. Позбавлений свіжості, пружності; зморшкуватий (про шкіру людини і т. ін.). Вона випила, скривила зів’ялі губи, обтерла їх брудним рукавом (Іван Франко, I, 1955, 93); Федір засвітив каганця. Ковзнув поглядом по зів’ялім Олексинім виду (Юрій Мушкетик, Серце.., 1962, 129).
3. у знач. прикм., перен. Який утратив жвавість, рухливість, бадьорість; млявий. Тут були зів’ялі старці і молоді парубки, дівчата і старші жінки (Іван Франко, IV, 1950, 48); Тяжка безвладність огорнула ціле її тіло, а зів’ялі руки безсило впали на коліна (Наталія Кобринська, Вибр., 1954, 10).