ЗІНИ́ЦЯ, і, жін.
1. Отвір у райдужній оболонці ока, крізь який у нього проникає світлове проміння. Крізь прозору рогівку видно райдужну оболонку, від якої залежить колір очей, і розміщену в її центрі зіницю (Наука і життя, 3, 1959, 27); Вони [очі] були смутні-смутні і дивились на мене так пильно, аж почорніли від розширених зіниць (Леся Українка, III, 1952, 683); * Образно. Порожні зіниці вікон мертво дивилися на мічмана (Василь Кучер, Чорноморці, 1956, 155);
// розм. Райдужна оболонка ока. Ворожила мені індіанка Там, де в скелю гримлять ручаї. І дивилися тьмяно і п’янко Сизо-білі зіниці її (Андрій Малишко, Запов. джерело, 1959, 195); Його чорне обличчя геть списане дрібними зморшками, серед них весело блищать у синюватих білках золотисті зіниці (Максим Горький, Опов., перекл. Хуторяна, 1948, 297).
♦ Берегти як зіницю ока див. берегти.
2. розм., рідко. Те саме, що око. Сьогодні така ти вродлива, в зіницях твоїх цілий світ (Володимир Сосюра, II, 1958, 157); Вогники образи і гніву заіскрились у її зіницях (Олесь Донченко, VI, 1957, 90).