ЗАПОРОШУВАТИ, ую, уєш, недок., ЗАПОРОШИТИ, ошу, ошиш, док.
1. перех. Покривати, притрушувати що-небудь (про сніг, порошу). Запорошує пороша Сліди таємні на шляху (Степан Крижанівський, Срібне весілля, 1957, 101); Сніг шапкою наліг йому на голову, запорошив усю постать (Леся Українка, III, 1952, 268); На кладовищі серед степу його поклали між товаришів, і вітер сніжним білим крепом горбок землі запорошив (Леонід Первомайський, I, 1947, 87).
2. тільки док., неперех. Почати порошити (про сніг, порошу). Носиться сніг — то запорошить, то перейде, то знов запорошить і знов перейде (Марко Вовчок, I, 1955, 165).
3. перех., перев. із сл. око, очі. Заносити в око (очі) порошинку, викликаючи подразнення слизової оболонки. [Храпко:] А то на лихої години оте [окуляри] на ніс начепила?.. [Галя:] Це — щоб очей не запорошити (Панас Мирний, V, 1955, 133);
// безос. Я почав по кутках нишпорити, а бабуся вже кричить: — А кого це там по горищу носить? Тьху, крейдою зовсім очі запорошило (Юрій Збанацький, Мор. чайка, 1959, 30).
♦ Нічим (нема й) ока запорошити — нічого їсти. — Обріс ними [боргами], ну як ото, повірите, сирий камінь мохом.. Як не роблю гірко, а зимою, дивись, ізнов нічим ока запорошити (Микола Олійник, Чуєш.., 1959, 7).
4. тільки док., перех. Вкрити що-небудь порохом, пилом або взагалі чимсь дрібним, сипким. Мчися їй назустріч, тихесенький вітре, і прогортай, продимай стежки й доріжки, щоб наша мати не запорошила дорогої сукні!.. (Панас Мирний, IV, 1955, 308); * Образно. О, милі спогади і дні безмежно любі, ні час, ні даль не зітруть вас ніяк, не в силі вас роки запорошити… (Сава Голованівський, Поезії, 1955, 134);
// безос. — Добре, синку, добре, — поляскав його Повчанський по плечу. — Мо, помиєшся з дороги? Ач, як тебе запорошило (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 64).