ЗАКО́ННИК, а, чол.
1. розм. Знавець законів (у 1 знач.). [Передерій:] Чого ж ти, кажу йому, клопочешся, коли в нас один аблокат [адвокат] на всю округу — Василь Трохимович? ..Самий справедливий законник! (Панас Мирний, V, 1955, 123);
// Той, хто суворо пильнує, дотримується законів; охоронець закону. — Ач який законник знайшовся! — підскочив до нього розлючений Хорбут. — А чужі коні красти, наприклад, — такий закон є? (Ігор Муратов, Буковинська повість, 1959, 200).
2. заст. Чернець. Сповідав законник Панка молодого (Степан Руданський, Вибр., 1937, 214).