ВИ́ГУК, у, чол.
1. Голосно викрикнуте, вигукнуте слово, фраза або звук, який передає певне почуття. Вона [сусідка] трохи спізнилась… — Як! знову вона? — скрикнула Марта. Однак їй зараз стало досадно за вигук (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 292); Їхні голоси перекрив дружний вигук «Ура!» (Петро Панч, В дорозі, 1959, 139); Після вигуків здивування запанувала глибока тиша (Олесь Донченко, III, 1956, 18).
2. лінгв. Незмінна частина мови, яка служить для безпосереднього виявлення почуттів і вольових виявів.