ВПОРУ (УПОРУ), присл.
1. Якраз тоді, коли треба; вчасно. Посієш впору — збереш зерна гору (Українські народні прислів’я та приказки, 1955, 371); Але ми виправили Тосю 9-го, бо не хотіли, щоб вийшло ніби він через нас не виїхав упору (Леся Українка, V, 1956, 125); Впору сказане добре слово перед боєм — це той самий дощ, що не скупою сльозою, а багатим життям напуває ниву (Михайло Стельмах, Вел. рідня, 1951, 891).
2. рідко. Саме такий, як треба. — Ти великий на те, щоб тебе вгору підняти або матері на руки взяти, а Морозенкові ти саме впору (Панас Мирний, IV, 1955, 291).