ВО́ЛИТИ, лю, лиш, недок.
1. заст., уроч. Бажати (в 1 знач.), хотіти. — Волимо Харитона! Харитін нехай буде в нас за панотця! — знов загуло з усіх боків (Нечуй-Левицький, III, 1956, 10); Народний лине клич з широкого майдану, І братні грамоти вручаються Богдану,.. — Ми волим бути з ним, Із руським нашим братом (Андрій Малишко, III, 1957, 278).
♦ Волити волю, заст. — виконувати бажання. Мати любила його без пам’яті, тряслась над ним і у всім волила його волю (Іван Франко, V, 1951, 286); Моя (твоя і т. ін.) воля волить — моє (твоє і т. ін.) право наказувати, розпоряджатися. — Яке право ти маєш зо мною битись, — кричав отаман [Миколі], — ти мені не пригонич і не хазяїн. Тут моя воля волить (Нечуй-Левицький, II, 1956, 250).
2. діал. Воліти (в 2 знач.). Вона.. волить недоїсти, недоспати і зубами з холоду сікти, ніж би мала з ким-будь задертися (Іван Франко, III, 1950, 113).