ВІНИК

ВІ́НИК, а, чол. Зв’язаний жмуток віниччя, лозин, гілок для підмітання долівки, підлоги, обмітання чого-небудь тощо. Ухопила [Оксана] віник та давай хату мести… (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 431); Ряженко обмів у сінях віником чоботи, збив шапкою сніг з чумарки (Іван Микитенко, II, 1957, 284); В лазні ми з шофером парились самі.. Ми нахльоскались віником, надихались парою, скільки нам хотілось (Юрій Яновський, I, 1958, 383);  * Образно. Між гребенкуватими стріхами.. розчепірюються віники мідяних антен (Микола Рудь, Гомін.., 1959, 85).
♦ До нових віників пам’ятати — дуже довго пам’ятати. — Даймо йому доброї прочуханки, щоб пам’ятав до нових віників, — загукали бурлаки (Нечуй-Левицький, II, 1956, 203); Хоч віником мети — нікого, нічого немає; пусто. Пусто було і на Ринковій площі, хоч мети віником (Петро Козланюк, Ю. Крук, 1957, 228).