ВЕ́РШНИК, а, чол.
1. Людина, що їде верхи на коні; верхівець. Інколи над берегом Пруту проскакував вершник і зникав за крутим поворотом річки (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 352); Патомлених за цілий день коня і вершника потягнуло на спочинок (Яків Качура, II, 1958, 433).
2. тільки мн., іст. Один з привілейованих станів у стародавньому Римі та стародавній Греції, з якого формувалась кіннота. В стародавньому Римі ми маємо патриціїв, вершників, плебеїв, рабів.. (Комун. ман., 1947, 14).