ВЕДМІ́ДЬ, медя, чол.
1. Великий хижий ссавець з незграбним масивним тілом, укритий густою шерстю. В бору плодились кабани, Ведмідь і сарна прудконога (Яків Щоголів, Поезії, 1958, 359); А понад тим глуха тиша довкола, переривана ніби стрекотом вивірки на гілляці або риком ведмедя в чагарі (Іван Франко, II, 1950, 92); Тут усі були мисливці і знали, що значить не мати патрона, коли на тебе йде ведмідь (Іван Багмут, Опов., 1959, 30); По берегах північних морів і на плавучих крижинах Північного Льодовитого океану зустрічається білий ведмідь (Зоологія. Підручник для 7 кл., 1957, 3); * У порівняннях. Денис повертався, як ведмідь за горобцями: пекли ботинки (Григорій Тютюнник, Вир, 1964, 341).
♦ Ведмідь на вухо наступив див. наступати.
2. перен., розм. Про незграбну, неповоротку людину. Ще тут живе шведка, панна, ведмідь той вчений… ся не спокусить нікого — ні! (Марко Вовчок, I, 1955, 376); Данько не мав, звісно, найменшої охоти попадатися в лапи такому ведмедеві [вартовому] (Олесь Гончар, Таврія.., 1957, 67).
3. розм. Суміш різних вин або суміш вина з чаєм чи кофе. — Як вип’ю цього ведмедя ще одну чарку, то.. так і піду по хаті гацати метелиці, ще й на одній нозі (Нечуй-Левицький, III, 1956, 115).