В’ЯНУТИ, ну, неш, недок.
1. Утрачати свіжість; всихати (про рослини). А барвінок! Барвінок хрещатий! Притоптаний, коло тину Засихає, в’яне! (Тарас Шевченко, II, 1953, 176); Війнуло холодом над Дніпром, студена стала вода, в’яли трави й квіти на берегах (Семен Скляренко, Святослав, 1959, 189); * Образно. Одна по одній, як обморожені, в’янули і опадали, не розцвівши, квіти наших надій. Жахний концтабір висмоктував з нас останні краплини сил (Василь Козаченко, Гарячі руки, 1960, 9);
// Утрачати свіжість, пружність; ставати зморшкуватим, кволим (про люське тіло). Ольга розуміла: промине ще рік чи два, і почне в’янути її молода краса (Анатолій Шиян, Гроза.., 1956, 488).
2. перен. Утрачати рухливість, бадьорість; ставати млявим, байдужим. Вона несподівано в’яла і, не доївши страви, вставала від столу (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 251); Під колючим поглядом хазяїна ноги і руки в’януть, язик — наче чужий (Леонід Юхвід, Оля, 1959, 156);
// Поступово втрачати фізичну силу; марніти, слабнути. — Чого в’янеш, моя доню? — Стара не спитала (Тарас Шевченко, I, 1951, 50); Дивлюсь я та примічаю: почала моя Одарка в’янути, мізерніть (Нечуй-Левицький, I, 1956, 62);
// Завмирати (про серце). Розсердився, розгнівався Мій милий на мене, А як гляне, серце в’яне І в нього і в мене (Українські народні ліричні пісні, 1958, 169).
Волос в’яне див. волос;
♦ Вуха в’януть див. вухо.