ТУП

ТУП, ТУП-ТУП, ТУПУ-ТУПУ, виг.

1. Звуконаслідування, що означає звук від ходіння, бігу. Аж чую: «туп-туп!» Шкандибають два мули (Агатангел Кримський, Вибр., 1965, 40); Щось щебетала Гашка ранково, потім побігла в цеберками повними, ногами тими, як кізонька: туп-туп, туп-туп… (Андрій Головко, I, 1957, 209);
//  у знач. ім. Тупання. Розлога долина Вся червоніє од міді, від тупу численного люду Тяжко дуднить (Микола Зеров, Вибр., 1966, 167).

2. розм. Уживається як присудок за знач. тупати, тупнути. Ой приїхав [козак] під ворота, Кінь ногою туп, туп! «Вийди, вийди, чорнявая, Бо я вже тут, тут!» (Українські народні пісні, 1, 1964, 59); Туп, туп ніженьками! Цок, цок підківками! (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 445); Цап відскочив… туп ногами! (Степан Олійник, Вибр., 1959, 159); Дай, Маринко, мамі ручку, тупу-тупу ніжками (Наталя Забіла, Веселим малюкам, 1959, 19).