СТАРІ́ЙШИНА, и, чол.
1. Голова первісної общини, який обирався із числа старших і впливових її членів. Родова община управлялась виборними старійшинами, які розбирали суперечки між родичами, керували поділом орної землі між сім’ями (Історія середніх віків, 1955, 5); Такий був давній покон [звичай] їхнього роду, люди, що жили у городищі, в цій хижі і в інших, завжди збиралися на світанні тут, щоб поїсти, послухати слова старійшини (Семен Скляренко, Святослав, 1959, 10).
2. Найстаріший та найавторитетніший член якого-небудь товариства, колективу, об’єднання і т. ін. Своє літочислення таджицька радянська література веде з 1918 року, коли її старійшина Садріддін Айні написав свій знаменитий «Марш свободи» (Комуніст України, 2, 1966, 75); Вишгородські будівельники були об’єднані в ремісничі корпорації, на чолі яких стояли старійшини (Вісник АН УРСР, 8, 1949, 42).
Рада старійшин: а) у дореволюційній Росії — рада лідерів політичних партій, що входили у Державну думу; б) у Радянському Союзі — орган сесій Верховної Ради СРСР, конференцій, з’їздів. За дорученням Ради старійшин короткою промовою сесію відкривав найстаріший депутат академік К. М. Биков (Радянська Україна, 15.IV 1959, 1).