СПОКУ́СНИК, а, чол.
1. Той, хто кого-небудь спокушає або спокусив (у 1 знач.). [Парвус:] Геть, сатано-спокуснику! Геть, кате! Се ти прийшов тортури завдавати стражденним душам! Ти призвести хочеш до зради нас! (Леся Українка, II, 1951, 475); Нищечком, навшпиньки пішов батько в атаку на спокусника [чорта]. Ціль одна — схопити ненависного за хвоста! (Олександр Ковінька, Кутя.., 1960, 7); Чомусь здалося принизливим сказати цій люб’язній людині, що не п’є. Ще подумає Масло, що він не мужчина. І він відповів спокусникові байдуже: — П’ю… по маленькій можна… (Антон Хижняк, Невгамовна, 1961, 78).
2. Чоловік, що зваблює або звабив дівчат, жінок. Серце Полине було розбите, спаскуджена й сплюндрована душа. Спокусника свого вона.. прокляла на все життя (Юрій Смолич, Мир.., 1958, 246); У творі [«Наймичка» Т. Шевченка] підкреслено моральну стійкість Лукії, яка, ставши матір’ю-покриткою, зрозуміла до кінця огидну мораль свого спокусника (Історія української літератури, I, 1954, 253).