СПЛЬОВУВАТИ, ую, уєш, недок., СПЛЮНУТИ, ну, неш, док.
1. перех. і неперех., чим. Викидати, видаляти що-небудь з рота плювком; випльовувати. Юра отямлюється від того, що його раптом занурюють головою в річку. Він пирхає, спльовує щось солоне і відхаркує з легенів пісок (Юрій Смолич, II, 1958, 55); Тетеря, з обв’язаною рушником головою, смокчучи квашене яблуко, спльовував під ноги зернятка (Натан Рибак, Переяславська Рада, 1953, 65); Чоловік понуро сіпнув оком, жінка щось йому шепнула, і обоє безвиразно сплюнули лушпинням (Яків Качура, II, 1958, 45); * Образно. Аж налаяла Палажка та й сплюнула, сердите слово (Ганна Барвінок, Опов.., 1902, 152).
2. неперех. Викидати, видаляти слину, мокротиння з рота плювком; плювати. Смоктав [Юрчик] немилосердно. Одну [люльку] викурював, другу набивав, безперестанно спльовуючи набік (Гнат Хоткевич, II, 1966, 153); — Не дряпайся, кицько, — відхиляє голову управитель і спльовує (Михайло Стельмах, I, 1962, 583); Яків випив чарку, крякнув, скривився, сплюнув (Панас Мирний, I, 1954, 293); Гаврилко сплюнув, бо йому набігло повен рот слини (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 131); — Чого ж, ми не ледачі, — сказав він і, сплюнувши в руки, міцно вчепився ними в рядняні цупкі гузирі (Олесь Гончар, II, 1959, 152); — Перепився-таки! — сердито сплюнула шинкарка (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 423).