СМИРЕ́ННИЙ, а, е.
1. Який усвідомлює свою мізерність, нікчемність; позбавлений гордовитості. Списав її [книжку] смиренний слуга господа.. брат Веріфікус (Леся Українка, III, 1952, 740); [Гаврило:] Ідіть у фортецю і не забувайте, що сказав вам смиренний божий слуга, полковий дяк (Олександр Корнійчук, I, 1955, 219).
2. Покірний, лагідний. Бойко сидить на лаві. Смиренний, тихий бойко (Гнат Хоткевич, II, 1966, 420);
// Який виражає покору, лагідність. На смиренному обличчі старости хижішають темні, з розкиданими прожилками очі (Михайло Стельмах, I, 1962, 639); У панегіричних творах автори піднесено вихваляли того, кому присвячували вірш, а про себе говорили у смиренному, зневажливому тоні (Радянське літературознавство, 5, 1962, 87);
// Сповнений покори. За сими йшли [у пеклі] святі понури, Що не дивились і на світ, Смиренної були натури. Складали руки на живіт (Іван Котляревський, I, 1952, 128); Й ця смиренна грамота здається королеві нечуваною зухвалістю (Зінаїда Тулуб, Людолови, II, 1957, 497).