ШИПІТИ, плю, пиш; мн. шиплять; недок.
1. Видавати глухі звуки, які нагадують протяжне «ш-ш». Через стіну було чути, як гули машини, шипіли десь далеко паровики (Нечуй-Левицький, II, 1956, 98); Свердло гарчало, шипіло, вганяючись у породу (Олесь Досвітній, Вибр., 1959, 198); Лижви шипіли, розрізаючи сипучий сніг (Василь Козаченко, Листи.., 1967, 96); Через хату за дверима шипіло, шкварчало щось, і дух смаженого несло (Андрій Головко, II, 1957, 42); Іванка розвела прас на кухні, і коли він уже шипів від дотику пальця, принесла його і розклала на столі нову кофтину (Михайло Чабанівський, Тече вода.., 1961, 89); Море шипіло піною на береговому піску (Микола Трублаїні, I, 1955, 155); Поруч з моїм «кабінетом», за переділкою, кухня — шиплять примуси (Яків Качура, II, 1958, 20); В довгій майстерні шипить ручний токарний станок (Михайло Стельмах, I, 1962, 113); Все мені було цікаво: і розглядати вивіски на ларках, і слухати, як десь грамофон шипить, виводячи мелодію вальсу «На сопках Маньчжурії» (Степан Олійник, З книги життя, 1968, 26); Котик орудував однією лапою і шипів (Олександр Ільченко, Козацькому роду.., 1958, 234); * Образно. На Андрія шипіли з Хоминих очей зелені гадючки (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 35).
2. Говорити, співати нерозбірливо, часто вживаючи шиплячі звуки. [Горпина:] Годі вам, годі. От уже наспіваєте! Шипить, як старий гусак, а йому здається, що він співає (Нечуй-Левицький, II, 1956, 479);
// Вимовляти «ш-ш», закликаючи до тиші, мовчання, заспокоюючи когось;
// розм. Говорити приглушеним від злості, роздратування голосом. — Посватав! узяв добро! — шипіла вона з кривим усміхом (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 30); У малі двері з вівтаря визирав отець Василь, блідий, як глина, очі зеленяві, злісні. Дивився на Тетяну й шипів: — Це ж що за вигадки? (Степан Васильченко, II, 1959, 107); Стара графиня тикала дівчину ціпком і шипіла: — Не чуєш, тетеря! Поправ мені хустку на ногах! (Олесь Донченко, III, 1956, 60); Баба Смаранда сердито шипить на неї: — Сідай, так годиться… (Михайло Чабанівський, Балканська весна, 1960, 305);
// розм. Висловлювати незадоволення, злість. Уста, що солодко співали й вимовляли Солодкі речі або тихі жалі, Тепер шиплять від лютості (Леся Українка, I, 1951, 108); Ненавидів [Толя Дробот], люто ненавидів усе, що плазує й шипить.. Це заздрісне і підле міщанство всіх гатунків. Це хиже куркульство (Семен Журахович, Нам тоді.., 1968, 16); І хай минуле виє вовком І по-гадючому шипить, — Ми радісним гаптуєм шовком Тканину років і століть (Максим Рильський, Поеми, 1957, 43).