ПИ́КА, и, жін.
1. зневажл. Потворне, бридке обличчя. — Явдошка та Софійка зовсім дурепи. Ані посагу, ані краси. Мріють про старшин. І який старшина поласиться на такі пики (Зінаїда Тулуб, Людолови, I, 1957, 89);
// Обличчя людини, комусь неприємної, несимпатичної. [Кость:] Терпіть не можу, коли в людини сяє пика, як великодній самовар (Степан Васильченко, III, 1960, 151); «Пика — як не трісне», подумала Ясногорська і, приховуючи роздратування, стримало запитала: — Що з вами? (Олесь Гончар, III, 1959, 195).
2. розм. Обличчя людини, звичайно опасисте, свіже, рожеве і т. ін. Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий (Пантелеймон Куліш, Вибр., 1969, 79); * Образно. Он клаптик, засіяний соняшниками. Аж кричать вони, повернувши свої усміхнені пики до сонця! (Гнат Хоткевич, I, 1966, 79).