ПОПЛІ́ЧНИК, а, чол.
1. Товариш, співучасник в якій-небудь почесній справі, сподвижник. [Леся:] Як мало вже зосталося вірних друзів, поплічників! (Леонід Смілянський, Черв. троянда, 1955, 82); З ним вилетіли його три поплічники в боях за визволення Радянської України від німецьких загарбників (Іван Ле, Мої листи, 1945, 187); Максим Перчин стояв струнко в урочисто-напруженій шерензі почесної варти, серед своїх поплічників — бойових офіцерів (Натан Рибак, Час, 1960, 8);
// Той, хто допомагає в якій-небудь роботі; помічник, підручний;
// Той, хто поділяє напрямок чиїх-небудь думок, дій; прибічник, однодумець. Після того, як сказав своє слово Чумак, котрий розповів про користь від хати-читальні, дуже мало залишилося серед поплічників Лисиці (Валентин Речмедін, Весняні грози, 1961, 201).
2. зневажл. Співучасник яких-небудь ганебних або ворожих дій, учинків; спільник. Двоє отаманових поплічників кидаються до дівчини і стягують гімнастьорку (Федір Бурлака, М. Гонта, 1959, 152); Листівка закінчувалася закликом до боротьби з польськими окупантами та їх поплічниками — буржуазними націоналістами (Ірина Вільде, Сестри.., 1958, 252);
// Той, хто прислужує кому-небудь, готовий допомагати в будь-яких діях, перев. ганебних; посіпака, прислужник. — Коли б ми робили як дома, то й вас тут не було б. На кому б тоді своє півпанське жалування заробили? — акуратно підгрібає [Христина] покіс і косує оком на облінену й розімлілу постать панського поплічника (Михайло Стельмах, I, 1962, 553).