ПОКРИКУВАТИ, ую, уєш і рідко ПОКРИКАТИ, аю, аєш, недок.
1. Кричати (у 1—4 знач.) час від часу. Бувало, літом і зимою Музика тне, вино рікою .. А князь аж синій похожає, Та сам несмілих наливає, Та ще й покрикує «віват!» (Тарас Шевченко, II, 1963, 25); Серединою вулиці, підскакуючи на вибоїнах, мчали санки, покрикували візники, тендітно дзвеніли дрібні дзвіночки на упряжі (Юрій Збанацький, Сеспель, 1961, 258); Уночі сови та сичі покрикували у йому [палаці] на всю околицю (Панас Мирний, III, 1954, 293).
2. на кого і без додатка. Кричати час від часу на когось, примушуючи, щось робити; командувати ким-небудь, підганяти когось, розпоряджатися. Мовчки, похмуро їв він хліб з часником та часом сердито покрикував на дітей (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 438); Майже рівночасно з жінками перестали стукати й молотники. — А ну, живо один з другим! Рушайтеся! Рушайтеся! — покрикали панські доглядачі (Іван Франко, III, 1950, 271); Опинившись на небезпечному посту, він якось увесь зібрався, швидко прохмелився і покрикував уже на свого підручного енергійно і владно (Олесь Гончар, III, 1959, 150); Кирило покрикував на конята, а сам ішов за боронами, піднімав їх час від часу і вибирав кільчастий дріт, що зачіплювався за зубки (Мирослав Ірчан, II, 1958, 84).