ПЕНА́Т, а, чол.
1. У міфології стародавнього Риму – бог-покровитель родини, іноді батьківщини. Горить І день і ніч перед пенатом Святий огонь (Тарас Шевченко, II, 1953, 267); [Панса:] Для мене ти не зять, а син єдиний, тобі я передам своїх пенатів, коли умру (Леся Українка, II, 1951, 458).
2. тільки мн., перен. Рідний дім. Я подамся у свої пенати (Дмитро Павличко, Бистрина, 1959, 142).
♦ Вертатися (вернутися, повертатися, повернутися) до своїх (рідних) пенатів — повертатися додому. Вернувшись до своїх пенатів, На цвинтар Ленський поспішив І над сусідом, що утратив, Біля надгробку потужив (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 61).