ПАТЬО́КИ, ів, мн. (одн. патьок, у, чол.), розм.
1. Слід від якоїсь рідини, що текла. Якісь темні патьоки спускалися по стінах від стелі оселі аж під лави (Панас Мирний, III, 1954, 367); У хлопців на голих грудях і на животі сірі патьоки засохлого солодкого соку (Олександр Копиленко, Як вони.., 1961, 60); Глобус був на місці. Але в якому вигляді! Знівечений, мокрий. Фарба брудними патьоками залила всі моря й океани (Олесь Донченко, VI, 1957, 105).
2. Те саме, що потік. Їдемо яром між високими, посмугованими брунатними патьоками, безлісими горбами (Юрій Мельничук, Коли кров.., 1960, 20);
// Струминка чого-небудь, що тече, спливає. Рукава по лікті були мокрі, з їх текла патьоками вода (Нечуй-Левицький, II, 1956, 270); З ноги Кров бігла червоним патьоком (Павло Грабовський, I, 1959, 305); Йшов Степан мокрий, жалюгідний, піт патьоками спливав по обличчі (Панас Кочура, Золота грамота, 1960, 495).
♦ Попустити (розпустити) патьоки — розплакатися, розревтися. — За що знущаєтесь ви надо мною так? За що?.. За що?.. — сказав [неборак] та й попустив патьоки… Патьоки гірких сліз (Гулак-Артемовський, Байки.., 1958, 51); І знову розпустила [баба] патьоки і заголосила на всю хату: — Пропала ти, донечко, навіки пропала!.. (Олекса Стороженко, I, 1957, 23).