МО́РДА, и, жін.
1. Передня частина голови тварини. Патлатий Цуцик спочивав; То ляже на бочок, то догори на спинку, Або на лапки морду клав (Леонід Глібов, Вибр., 1957, 151); Узяв [син] коня за повід — любовно погладив по морді лисого (Андрій Головко, I, 1957, 366).
2. вульг. Про обличчя. — Подивись лишень, кажу, на свою морду, яка вона стала од злості синя (Нечуй-Левицький, II, 1956, 12); Кінські голови і прикажчицькі морди вже сновигали попідвіконню і стукали в середохрестя рам окоренками нагайок: — Гей, люди! Економія вже пише контракти! (Михайло Стельмах, Хліб.., 1959, 194);
// Уживається як лайливе слово. — А, морда! — крикнув хтось з купи… — і Василь похитнувся (Панас Мирний, IV, 1955, 110).
♦ В морду (по морді) дати (затопити і т. ін.) кого, кому — ударити кого-небудь по обличчю. А між вами Найшовсь-таки якийсь проява, .. Що в морду затопив капрала (Тарас Шевченко, II, 1953, 581); Бити морду кому — бити кого-небудь по обличчю. Йому [мужику] ще нічого: рік лупив воші в тюрмі, а тепер раз на тиждень становий б’є йому морду… (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 233).