КУПКА

КУ́ПКА, и, жін. Зменш. до купа. — Як віддаю йому гроші, так назирцем бачу, що чимала-таки купка є (Квітка-Основ’яненко, II, 1956, 258); Коли Черниш підійшов до Ясногорської, вона саме перевзувалася, сидячи на купці насмиканої соломи (Олесь Гончар, III, 1959, 215); — Одарко, Одарко-о! Біжи швидше-швидше! — гукала купка дівчаток до білявої дівчини (Дніпрова Чайка, Тв., 1960, 98); Найкоротшою стежкою, поміж осокорами та карагачем, Мухтаров збоку підійшов до спантеличеної купки людей (Іван Ле, Міжгір’я, 1953, 34); Округи мене то жито половіє, а в житі купка льону голубо цвіте; то ячмінь колоситься (Марко Вовчок, I, 1955, 8).
♦ Збиватися (позбиватися) в купку (в купки) — сходитися близько, збиратися невеличкими групами. По всьому дворі люди позбивались в купки й стиха розмовляли (Нечуй-Левицький, III, 1956, 9); Всі троє збиваються в купку, дивляться одне одному у вічі (Іван Микитенко, I, 1957, 89); Купками (купкою) йти (стояти і т. ін.) — йти або стояти невеличкими групами (групою). Надходили люди.., випливали чорні постаті і нечутно ступали по гарячій землі. Купками й поодинці (Михайло Коцюбинський, II, 1955, 401); Під високим плотом, що відгороджував двірський сад від вулиці, стояли купкою хлопчики й радилися (Лесь Мартович, Тв., 1954, 144).