КРИВА́ВИЦЯ, і, жін.
1. нар.-поет. Те саме, що кров 1. Гірка та важка ти, хліборобська доле!.. Дрібними дощами полита, потом та кривавицею примочена! (Панас Мирний, III, 1954, 66); Вона мовчки втирає кривавицю з обличчя (Олесь Гончар, Новели, 1954, 9).
♦ Кривавицею ридати — дуже сильно, невтішно плакати. Як його я вже, мороку, Не молила, не прохала, Кривавицею ридала, .. так ні (Іван Манжура, Тв., 1955, 178).
2. перен. Щось нажите, здобуте тяжкою працею. Він підходив до обгорілих снопів, що лежали скрізь по подвір’ю й димились, перевертав їх, оглядав. Ось лежить його праця, його кривавиця, його надія (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 122); [Андрій (один):] Ох, не можу ж я далі терпіти, гнутись і вклонятись перед ним [Бичком], ..котрий користується моєю кривавицею і за мою гірку працю мене ж зневажає!.. (Марко Кропивницький, I, 1958, 459); Все димом за вітром пускав [трудящий люд], хоч.. то ж була його кривавиця і вже його, а не панове добро (Андрій Головко, II, 1957, 306).