КОЧОВИКИ́, ів, мн. (одн. кочовик, а, чол.; кочовичка, и, жін.).
1. Народ, плем’я, що кочує. В кінці XIII ст. великої могутності досяг князь Ногай, який об’єднав під своєю владою багато кочовиків (Історія СРСР, I, 1956, 80); Танки вдосвіта палали по туманному полю, як вогнища кочовиків (Олесь Гончар, III, 1959, 272);
// Про тварин, птахів і т. ін., які переходять або перелітають з одного пасовища, місця годівлі на інше. Звірі-кочовики; Птахи-кочовики; Комахи-кочовики.
2. перен., жарт. Про людей, які часто змінюють місце проживання, праці. — От нас, будівельників, часто називають кочовиками (Яків Баш, Дніпр. зорі, 1953, 45).