ХУТОРЯ́НСЬКИЙ, а, е.
1. Пройнятий духом хуторянства. Самобутність не повинна ставати для нас обмеженістю, хуторянською замкненістю. Українська класична література дав нам постійні уроки інтернаціоналізму (Літературна Україна, 20.V 1971, 3); Яків і досі не міг простити своєї поразки Степану Васильовичу, який у суперечці назвав його недозрілим серцем, що в міру чесно борсається поміж гетьманською булавою, хуторянськими ідеалами і дрібним культурництвом (Михайло Стельмах, I, 1962, 490).
2. Прикм. до хуторянин. Під’їхавши до першої хуторянської хатки з краю, вони стріли молодицю (Марко Вовчок, I, 1955, 323); За хутором уперше стали попадатися орачі. Це ще хуторянські землі (Андрій Головко, II, 1957, 10);
// Який мешкає на хуторі, з середовища хуторян. Хуторянська сім’я сидить біля дверей, і полуднують собі (Олекса Стороженко, I, 1957, 137); Вискочить хуторянська собака — й дивно — бреше якось весело, зовсім не так, як захлялі собаки захлялого города (Михайло Коцюбинський, I, 1955, 458); Гнат — «зводський» парубок. Цебто з іншої частини села. Прийшов погуляти на хутори. А Гаврило — старший парубок хуторянський (Іван Микитенко, II, 1957, 20).